Курси юних підприєців. Гопота

На вулиці був 92 рік. 92 рік, друзі, це не дрібничка. 92 рік – це рік тотального зубожіння (Тимошенка, привіт!) українського, і не тільки, населення. Відповідним чином – страшний розгул злочинності. В тому числі і підліткової. В тому числі і на Печерську. В тому числі і біля Палацу. Кожного вечора, коли ми йшли до трамваю, нам доводилось долати свої внутрішні страхи. Про мене таке складно подумати, але я був, хоч і досить хоробрий (правда, не дурний) авантюрист, але таки трохи ботан. Теж боявся, одним словом.

Стандартно розігрувалась така сценка:

  • Пацани, цигарки є? – Вирази обличч починаючих рекетирів не викликали жодного сумніву…
  • Нема. Ми не палимо, – майже чесно відповідали ми, розуміючи вже, що жодного сенсу у нашій відповіді немає в будь-якому разі.
  • Спортсмени? А ну відійдемо, покажеш прийомчик, – типу жартували “представники” печерської спортивної школи

Відходимо:

  • Гроші давай, – тут вже жартів не було, все просто і прямо
  • Нема, – ну а де ми напасемо їх на вас? ми школярі, ще й з 92-го…
  • А якщо подумати? – схоже, нам ніхто не вірив
  • Шо?
  • Поцибай, – стандартний прийом, коли мова йде про дріб’язок, але в ті часи ніякого дріб’язку не було і я написав це лише для красоти моменту 🙂

Ну і все в такому дусі. Гроші забирались. Цигарки теж. Іноді це супроводжувалось легким колоруванням обличчя, іноді важким. І кожного разу одне і теж. Мій приятель, про якого йшлось на початку, навіть цигарки носив, щоб їм відразу віддавати і йти собі. Іноді допомагало. Іноді – ні. До речі, він, схоже на те, й тому почав потім палити…

А я просто не брав гроші. І цигарок теж. Хоч я вже й палив. Надавав перевагу вирішення таких питань на безгрошовій основі. В основному, все закінчувалось нічим. Але нерви псувало.

Ну от, в той саме час у мене розвивалось входження до кримінального середовища «на районі». А район у мене був дуже непростий. Із дуже відомими на Київ «старшими». Ну от, а волею долі (о, це дуже романтична історія), я познайомився із «малими» хуліганами і вони прийняли мене до «асоційованого» членства до тусовки.

Це, в свою чергу, надавало мені право на отримання «допомоги залу» і використання гучних імен для вирішення питань. Ось цим право одного разу я і скористався. До речі, лиш того разу. Більше мені це не знадобилось.

Того феєричного вечора все розвивалось досить мляво, але напруга аж тріскотіла у оточуючому просторі. Все йшло за старим і відомим сценарієм: цигарки, відійдемо, гроші. Але тут щось пішло для моїх візаві не так.

  • Пєтьку Бурого знаєш?, – мій запал був справжній і абсолютно залізобетонний
  • Ну, – цілком байдуже зауважив ватажок “зграї”
  • Вітання від нього, – цілком розслаблено, спокійно сказав я “пароль”
  • Нам похуй, – схоже у нас варіантів не було від початку

Упс. Неочікувано. У вечірньому, майже нічному сяйві раннього березневого Місяця відбилось блиском лезо. У мене все всередині захололо а душа, стиснулась до розмірів горошини. «Не дуже приємний фінал такого яскравого життя», – подумалось мені, – «Ще й так холодно бляха».

Але в ту саме секунду, взагалі невідомо звідки, одночасно із усих боків почулись крики: «всім стояти, на землю» і так далі… Навколо темрява спалахнула десятками синьо-блискавичного мерехтячих і гучних сирен. Це був реальний і геть неочікуваний порятунок. Я не міг в це повірити ще довго, але це мене, та й всих нас просто врятувало від безлічі проблем.

Це була якась міліційна операція. Невідомо як і чому. Невідомо на кого вони полювали. Я вже не пригадую, яким чином нам вдалось уникнути контакту з представниками міліції. Чи то ми мали зовсім вже красномовний вигляд, чи то вони шукали конкретних осіб, чи може вони слідкували за перебігом ситуації і розуміли хто є хто, але швидше за все так просто випадково сталось…

Дуже яскравий, дуже характерний спогад. З тих самих пір це питання було вирішено назавжди. Ну і до слова, я ще пару місяців відвідував ці курси і потім настали канікули і до Джуніор Ачівмент я більше не повернувся. Я відвідував ті курси рівно рік. Після того, і, здебільшого під значним впливом цих курсів, я вступив до Київського Ліцею Бізнесу, про що можна говорити окремо і дуже довго.

Але наприкінці сталася ще одна цікава подія.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *